Слова, народжені війною: вірші захисника
Шановні друзі, знайомимо вас з поезією крізь призму фронту, голосом Українського Воїна, Захисника України, випускника кафедри збагачення корисних копалин і хімії Кирила КОНОВАЛОВА.
Закликаємо кожного прочитати ці рими з передової і відчути душу солдата у словах!
Червень, 2024 року
Тихо спускається ніч,
Пітьмою охопить поля,
Зорі запалить вогнем,
Приспить у колисці дитя.
Місяць небесний взросте,
Освітить хати одинокі,
В думу півночну впадуть
Замріяні гори високі.
В путах прадавніх дерев
Засвітяться хижі очі,
На кронах смерек молодих
Сич молиться темної ночі.
Тільки не спиться мені,
В далі нічні я вглядаюсь,
Тихо собі помолюсь,
У помилках грішних розкаюсь.
Погляну на серп, що вгорі,
Ти, брате, як я одинокий.
Та в срібному світлі твоєм
Відчуюю глибокий я спокій.
Отак і стоїм на посту
З тобою, мій друже, мій брате,
Про те, як би ти не світив,
Тобі не дано зігрівати.
Як ти б не освічував шлях,
Подяки чекати не треба,
Бо, щойно сонце взійде,
У тобі зникне потреба.
Отак ми і варту несем
На захисті рідного краю,
Та знаю що прийде той час,
Що в ранці з тобою розтаю…
Без тебе
Ясні мов зорі, блакитні, чудові,
Очі твої упізнав.
Повні любові, натхнення і долі
Що в спадок тобі передав.
Неначе як диво, тебе я торкаюсь,
Твоє відчуваю тепло.
Моє янголятко, тендітне та ніжне,
Даруєш любов і добро.
Падають падають дні зорепадами,
Ночі несуть лише страх.
Бо розумію, у променях місяця
Що бачу тебе лиш у снах.
В сутінках долі, у темряві ночі,
Очі наповнить кришталь.
Радості замість, та прагнення чогось,
Душу охопить печаль.
Бачу я посмішку твою чарівну
Бачу красу я твою
Тільки застигли вони на світлинах
В далекім далекім краю
Там ти кохана, любов'ю сповита,
Мама тебе береже.
Тільки без тебе, моя мила доню
Живу я життя не моє.
Життя не моє, але дні проминають,
Ті дні що я міг дарувати.
Тобі моє серце, тобі моя радість,
І ніхто б їх не зміг відібрати.
Проте тому щастю, не статися доля,
Померкне днів красота.
І всі ті бажання, надії, та мрії
Поглине в собі пустота.
Снігами, градами та листопадами
Знову відмірюю час.
Може знайду у твоїх книжках я казку,
Та прочитаю її не для нас.
В темних кімнатах сховаюсь від себе,
Та все ж спіймає печаль.
І чи зустрінемось знову с тобою,
Я вже не знаю на жаль.
Чому самотній став серед людей?
Чому ховаєте від мене свої очі?
Чому кидаєте мені слова у слід?
Чому бажаєте, щоб зник я серед ночі?
Чому докором совісті для вас усіх я став?
Чому бентежить вид мій вашу душу?
Тому що не зостався вдома я
І захищати країну свою мушу?
Тому що хтось повинен сон ваш берегти
Ваш спокій, побут, спосіб існування
Від підлого ганебного орла
Що у собі несе нещастя і страждання?
Від болю й сліз що випили сповна
Та полишивши всі свої бажання
Зоставили вам радості життя
Не вимагаючи пошани чи визнання.
Полишили ми сім'ї та близьких
Домівки, друзів все що було мило
Не відвертай свій погляд, усміхнись
Твоя подяка душу би зігріла.
Серпень, 2024 року
Я хотів би піднятись у вирій
В синю далеч небесних вод
Ніби птах, розправити крила
Досягнути блакитних висот
Обережно до хмар доторкнутись
Не порушивши ніжний їх сон
Нехай плинуть вони неквапливо
Під спів вітрів в унісон.
Золотому сонцю назустріч
Стрімко, влучно неначе Ікар,
Щоб до того як крила спалити
Відчути нестримний твій жар.
Щоб, заплющивши очі, відчути
Грізну велич польоту орла
Та піднятись вище за гори
І не знати ні зла, ні добра.
На хвилях небесних заснути
Та спокій відчути на мить
І хоч на одну лиш хвилину,
Почути як тиша дзвенить.
Якщо я не повернусь з війни
Десь у полі зостанусь лежати,
Не поїду у свій рідний край
Не обніме мене моя мати.
Якщо я не повернусь з війни,
Не побачить мені ясні зорі
Вітер ніжний, що хиле жита
Сонця блиск, що поглинуло море.
Якщо я не повернусь з війни
Не відчути доньці моєї ласки,
Не обійму у хвилину тяжку,
Не читати мені більше казки.
Якщо я не повернусь з війни
Не дивитись мені в милі очі
І полишу самотню, одну
Гірко плакати кожної ночі.
Якщо я не повернусь з війни
Не стрічати мені на порозі,
Вірних друзів моїх, і цей біль,
Загоїть і роки будуть не в змозі.
Якщо я не повернусь з війни
Борг віддам батьківщині з лихвою,
В мить останню, зрадію за те
Що Вкраїні не будь під ордою.
Вересень, 2024 року
Візьму тебе я на руки
Та ніжно почну колисати
Спустилась зоряна ніч
А ти все не хочеш спати
Що бентежить тебе, моя радість
Чому неспокійне малятко
Поруч з собою покладу,
Ну як же приспати дитятко....
Біля мами так добре,
ніжно мене обнімає
Тільки мені неспокійно
Щось на дворі лунає
Звук страшний, не спиняє
Дуже мене він лякає.
Наче вовк завиває
Що, мабуть, на мене чекає
Боже, що сталось...
Нестерпний біль відчуваю
Був лише свист, потім біль
Що стало зі мною не знаю
Де ти синочку, пітьма, нічого зовсім не бачу,
Кричу, зву тебе через біль
Та від безсилля плачу.
Дихати важко, пил, напомацки тебе шукаю,
Ась от твоя ніжка, до себе тягну,
Та до грудей тебе притискаю
Сніг рясно іде, зовсім нічого не видно
Дорога слизька, та від того що сталось огидно.
Підло, підступно, вночі, будинка, майже не стало,
Скільки невинних людей, під купою уламків
Навічно пропало...
Ні, швидше, не можна чекати,
Якщо там живий хто, ми маємо його врятувати.
Холод не стерпний, у них мало часу.
Хлопці, готуйтесь, як тільки приїдемо,
То почнемо роботу відразу.
Дихати важко, дзвін у вухах і біль
Темно навкруги, і щось на губах,
На смак наче як сіль,
тихенько ти плече мій янгол, ще дуже тебе притискаю,
ми тут, ми живі почуйте люди, благаю.
Мені дуже страшно,
Плачу тихенько
Та відчуваю тебе поряд
Матуся, ріденька,
Ближче до тебе, так, добре,
Хочу знайти я брязкальце
Холодно, дуже, та чую
Як гріє мене твоє серце.
Руїни суцільні, уламки навколо,
Хлопці пора працювати...
Стогін та крики людські, з під груди бетону,
Починають дужо лунати
Швидше, обладнання, друзі не можна чекати,
І ми починаємо камінь за каменем,
Бетонну труну розбирати.
Страшно дивитись, чи може так бути?
Невже на це боже, була твоя воля?
У мене там жінка, дитя, шепоче якийсь чоловік,
А сам стоїть чорний від горя
Всім, тиша, хоча б на хвилинку,
Нам треба всім замовчати,
Аж ось, з-під руїн, чути голос,
Що просить дитя врятувати...
Ковдри знаходжу шматок
Дитя в нього я загортаю,
Тілом свої та душею,
Тебе мій синок зігріваю,
Мені вже ніц не болить,
Врятуйте синочка, ще дужче
Я знов починаю кричати
За тебе мій милий боюсь
Та дуже мені хочеться спати...
Щось не так, сталось щось
Мені холодніше здається
Вже майже не чутно мені
Як б'ється в матусеньки серце
Вже не говорить зі мною
Не треба мене так лякати,
Мамо чи чуєш мене,
Ще дужче я починаю кричати..
Ні секунди я не даю собі відпочинку
Все гучніше я чую маленьку дитинку,
Плаче янгол, все ближче твій голос,
Починає лунати, але щось змінилось,
Більше нас не зве твоя мати..
Боже врятуй хоч його
Тебе на останнє благаю,
Більше не можу, пробач, рідний мій,
Тихенько я засипаю...
Руки мої тремтять,
Піт по обличчю градом ллється,
Чую твій плач десь внизу,
Ще дужче щемить в мене серце,
Цеглу за цеглою в бік
Я обережно складаю,
Боже тільки живи,
Миле дитя, я благаю.
Ти, поряд, бачу тебе,
Останні дошки відкидаю
На руки тебе я беру,
У ковдру сріблясту вкладаю,
Нещасне, змерзле дитя,
Я в очі твої заглядаю,
Ком в горлі, тримаю себе,
Та перед тобою стидаю,
Пробач що не зміг, що не встиг,
Себе я без спину караю.
Тебе у швидку віддаю, татові в руки вручаю.
І знов до жахливих руїн, увагу свою повертаю...
Іду я до мами твоєї, спокійна неначе заснула,
В застиглих зелених очах, нелюдська печаль потонула,
Ось ти тут єдиний герой, я хочу, щоб ти оце знала,
Бо серцем і тілом своїм, ти миле дитя зігрівала,
Що кожну краплинку тепла своєму синочку віддала
Ціною всього що було, його ти життя врятувала.
Сніг тихо лягає на землю,
На стріхи хатин, та на ґанки.
Та в серці печаль оселилась
Розбилось воно на уламки.
30 вересня 2024 року
Те місце де я опинився, немов картина із нічних жахів, таких що прокинувшись ти хочешь забути, кожну секунду побаченого, таких що сподіваєшся ніколи не пізнати у своєму житті. В моєму притулку темрява постійний гість, її присутність всеохоплююча, жоден промінь сонця ніколи не потрапляє в середину, її влада тут безмежна. Вона твій Ворог і ліпший друг водночас, з одного боку морок збуджує в тобі первинний страх.
З іншого це надійне сховище де ти приховаєш його від інших. Коли ти покидаєш місце свого розташування тобі відкривається страшна панорама, зруйновані будинки, розкидані речі, потрощені дерева, тварини що безуспішно намагаються знайти їжу, або господарів які їх покинули, де не де снують одинокі сірі фігури людей, переважно старих і немічних, які на уламках свого життя намагаються щось знайти. "Залиши надію той який сюди заходить" було б найбільш вдалим описом цього місця, надія взагалі погана річ, вона може лишити тебе спокою, або ще гірше, розбурхає твою уяву... погана ідея...